Друзі, зустрічайте першу розповідь із запланованого циклу про хірургів ВОДКЛ у нашій новій рубриці #ДитячаХірургія
Костянтин Сліпчук, неонатальний хірург: “Хірурги – не роботи. Нам болить кожний пацієнт”
Як назвати хірурга, який оперує маля вагою у 620 грамів? Лікарі-колеги у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії ВОДКЛ про нього кажуть: “Ювелір!”. Знайомтесь… ні, не ̶Д̶ж̶о̶ ̶Б̶л̶е̶к̶!̶Костянтин Сліпчук.
Хірурги – люди особливі. Про них говорять, що ні дня без скальпеля, що “горять” своєю роботою, марять операційною і ще багато чого. Студент третього курсу медуніверситету Костя Сліпчук в далекому 1999 році і не думав, що це про нього – хлопець був переконаний, після закінчення університету стане травматологом. Та в старенькій хрущовці, де жив студент-медик, мешкав і знаний в медичній спільноті області доцент кафедри дитячої хірургії Іван Григорович Назаренко. Саме поважний сусід і вплинув на рішення майбутнього хірурга.
– Іван Григорович якось запропонував мені спробувати чергування у дитячій хірургії, – розповідає Костянтин Сліпчук. – Я погодився і вже після першого знайомства з цим відділенням, з лікарями-хірургами зрозумів – моє! Так, “йокнуло”… горіли очі)))
З третього по шостий курс навчання студент після пар бігав на нічні чергування. Спостерігав за операціями, пробував себе як другий асистент, вдихав атмосферу і все більше прикипав душею до обласної дитячої лікарні та хірургії. Після двох років інтернатури та двох – клінічної ординатури почав працювати хірургом в поліклініці ВОДКЛ.
З 2009 року обімає посаду хірурга з надання невідкладної допомоги новонародженим. Каже, для всієї команди хірургів Вінницької обласної клінічної лікарні немає природнішого відчуття, ніж коли скальпель у руках, а в одну мить і на весь час, поки триває операція, перестає існувати світ – є лише маленький пацієнт і ти. Мозок в такі моменти починає працювати в особливому режимі фізичної та моральної витривалості, навіть якщо на операційному столі маля менше кілограму, з відкритими органами черевної порожнини, а сама операція триває годинами…
Точність, витривалість і залізні нерви. Це мінімальний набір хірурга, який щодня оперує не просто дітей, а найменших з тих, що з’являються на світ. Тих, які мають вроджені вади, у яких не працюють легені, немає стравоходу, у яких виразки у всьому кишківнику, у яких вени менше міліметра…
– Наш Костянтин Іванович – це, ой… Я не можу не плакати, вибачте… – Леся з Могилів-Подільського вже чотири місяці виходжує сина, який народився передчасно і переніс чотири операції на стравоході. – Вірю йому як нікому, він нам сина врятував… Неймовірний лікар і як людина чудовий – спокійний, розважливий, надійний.
– Дякувати Богу, мав чудових наставників (Георгій Бойко, мій керівник), колег (Віктор Гончарук). Хірурги постійно вчаться – це нормально, а от до специфіки неонатальної хірургії звикнути нелегко. Лише років два тому впіймав себе на думці, що вже не зациклююся на тому, що мої пацієнти най-найменші)
За рік Костянтин Сліпчук проводить близько 150 операцій. Найменше дитя, яке доводилось оперувати, важило всього 560 грамів… 620 грамів: пацієнт з виразково-некротичним ентероколітом (утворення виразок у товстому та тонкому кишківнику): вижив, одужав, має життя, батьків і майбутнє… Найперший пацієнт: передчасно народжений, 1200 кг, “відказник”… Хлоп’я пробуло у відділенні більше чотирьох місяців, перенесло три операції. Сьогодні йому 10 років. Має люблячих батьків, ходить до школи, займається спортом. Гарний хлопець, каже Костянтин Іванович, міцний…
Найболючіші, каже лікар, саме діти-”відказники”. Вони одні у всьому світі. Важко хворі. Та ще й борються за життя.
– Це непросто, – Костянтин Іванович намагається говорити рівно, але обличчям пробігає тінь, очі на мить гаснуть. – Всі діти стають рідними, за всіх душа болить. Але до одних діток приходять батьки, бабусі, дідусі і вони, повірте, відчувають це на якомусь незримому рівні – вони потрібні! А до інших не приходить ніхто. Дивишся на це маля в кювезі – не більше кошеня – образа, злість… стискається серце і ти кажеш сам собі, що ні, так не буде! Зробиш все можливе, аби ця дитина вижила і отримала шанс на майбутнє. Аби воно мало сім’ю, пішло до школи, отримувало свої дванадцятки і двійки, раділо й сумувало.
Костянтин Іванович замовкає на хвилину. Думає. Втомлено піднімає очі:
– Хірурги не роботи. Знаєте, люди часто кажуть, що лікарі “сухі”. Неправда. Нам болить, дуже болить. Просто якби ми дозволяли собі все переживати відкрито, вже б з нервовими зривами ходили. Ця вдавана “сухість” – захисний механізм організму, аби залишатися при здоровому глузді і робити свою справу.
Емоційне вигорання хірургів колосальне. Тому, за словами Костянтина Сліпчука, треба “перезавантажуватися”:
– Я люблю по дому щось робити, за садом доглядати, можу й пилососити, і плов зварити. Головне, телефон якнайдалі – це зло, яке краде час для найрідніших.
Хірургам в операційній не можна опускати руки нижче поясу, аби не порушити так зване “стерильне поле”. У Костянтина Івановича два сини, дружина логопед-дефектолог, троє собак і кішка мейн-кун – життя існує і за межами операційної… І саме це, за словами лікаря, допомагає не опускати руки ні в операційній, ні по життю…
1 коментар. Leave new
Найкращий у своїй справі. Лікар з великої літери. Здоров‘я йому ,успіхів та наснаги.