#ДитячаХірургія #ВОДКЛ

Юрій Паламарчук, дитячий хірург: “Навіть у відпустці не вимикаю телефон – боюсь пропустити дзвінок від того, кому потрібна допомога”

Друзі, ми продовжуємо нашу рубрику #ДитячаХірургія, і сьогодні розповідаємо про лікаря-хірурга відділення планової хірургії: людину, якому й досі пише прооперований три роки тому 10-річний пацієнт і цікавиться “Як справи?”, лікаря, який настільки просто і щиро розповідає про складні операції, що починаєш жалкувати, що й сам не обрав професію хірурга) Знайомтесь, Юрій Паламарчук!

Ви коли-небудь бачили, як дитя біжить лікарем? Так-так, не ВІД лікаря, а ЗА ним? Із свіжовипеченим хлібом у руках. Хлопчик дріботить за мамою, яка махає водієві автобуса, аби той негайно зупинився.

– Кілька років тому з колегами їздили у Оратівський район проводити профілактичний огляд дітей, – розповідає Юрій Паламарчук, лікар-хірург відділення планової хірургії. – Оглядаю одного хлопчика, а в нього шрам після видалення апендиксу. Впізнаю свій хірургічний доступ і запитую бабусю, мовляв, хто вас оперував. Вона не знає. За кілька годин ми з колегами сідаємо в автобус їхати додому, і лише рушили, як водій зупиняється. Каже, жіночка якась відчайдушно махає. І мене гукає! Виходжу з автобуса – біжить мати, а за нею хлопченя з профогляду із хлібом у руках. Каже, хлоп’я впізнало “дядю-лікаря”, який йому операцію робив… В пам’яті одразу випливає і дитя, і діагноз: хлопчик 2-х років, складний гангренозно-перфоративний апендецит, розлитий гнійний перитоніт…

Таких випадків у Юрія Паламарчука за 23 роки роботи дитячим хірургом стільки, що вистачило б на цілу книгу. А все почалося з тих же нічних чергувань у дитячій хірургії на шостому курсі медуніверситету. Тоді, згадує Юрій Павлович, молодого і затятого студента навчав Володимир Антонович Бойко – ургентний дитячий хірург і справжня легенда у медичних колах:

– Володимир Антонович був більше, ніж вчитель, – каже лікар. – Він став мені в чомусь і товаришем, і батьком, і взірцем для наслідування. Любов до хірургії почалася з нього. Саме Бойко навчав нас, юних і “зелених”, що хірургія – це не спорт і не місце для встановлення рекордів! Це місце, де потрібно постійно вчитися і рятувати життя.

І Юрій Павлович вчився. Пройшов гнійну, щелепно-лицьову і неонатальну хірургію. Досвіду хірурга загальної практики постійно набував у екстреній хірургії. А надскладна специфіка патології неонатальної хірургії (діток першого місяця життя) стала полем для вдосконалення професійних вмінь та навичок.
– Василь Погорілий – професор кафедри дитячої хірургії та проректор з лікувальної роботи ВНМУ – це професіонал, який знає, як правильно виховувати хірургів. Саме він допоміг мені обрати тему для наукової роботи в 2006 році, яка стала для мене великим викликом і найціннішим досвідом.

Юрій Павлович у своїй роботі під керівництвом професора Погорілого, у професійному тандемі з хірургами Віктором Гончаруком та Георгієм Бойком вивчав, як оперувати діток із гастрошизісом. Це така вроджена патологія, коли дитя з’являється на світ із органами черевної порожнини назовні… Раніше смертність новонароджених із цією вадою сягала 90%.
– Нам із Василем Васильовичем Погорілим вдалося знайти методику, завдяки якій прооперовані дітки із гастрошизісом не лише виживали, а й уникали ускладнень у вигляді вентральних гриж.

Юрій Павлович каже, для хірурга такі речі є чи не найціннішою нагородою – коли твоя наукова робота не просто “лежить на папері”, а має широке практичне примінення. Що приємно – цікавилися і переймали досвід не лише дитячі хірурги з України, а й з Білорусії.

Сьогодні Юрій Паламарчук і сам вчить майбутніх хірургів. Студентів-інтернів, каже, намагається по максимуму залучити до всієї роботи, яка є в хірургії. Багато з ними спілкується, показує, розказує, особлива увага – складним практичний випадкам. А таких у лікаря чимало.

Найдовша операція у практиці Юрія Павловича, приміром, тривала 7,5 годин. Тоді у надскладному стані привезли 14-річну дівчинку-підлітка з кульовим пораненням. “Гралися” з подружкою, і та вцілила…
– Куля ввійшла через грудну клітину, а от куди мігрувала – це ми з колегами (ортопедом-травматологом Віталієм Ціхоцьким, торакальним хірургом Анатолієм Сасюком, лікарем-урологом Віталієм Гончаруком) впродовж більш ніж семи годин і з’ясовували. Віталій Ціхоцький, приміром, на переносному рентгеноскопічному апараті до останнього шукав ту кулю… Знайшли у воротах лівої нирки. Дівчинку прооперували, все було добре.

На вайбер Юрію Павловичу приходить повідомлення. Лікар перепрошує, читає, посміхається:
– Ваня пише, питає, як справи. Одну хвилинку, відповім. Це особливий друг, йому сьогодні 10 років і я оперував його, коли він підірвався на міні.

??? На моє німе питання хірург відповідає історією. Три роки тому на санавіацію надійшов виклик із Іллінецького району. Там хлопчаки випадково натрапили на виорану з поля міну… Що було далі, самі розумієте…
– Ваню ми оперували спочатку на місці у районній лікарні, – каже Юрій Павлович. – Виїхали з колегами Віталієм Ціхоцьким та Сергієм Обливачем (лікар-анестезіолог) на множинні поранення уламками міни, принаймні три з яких застрягли всередині… Один з уламків пробив стегно, пряму кишку, сечовий міхур, петлі тонкої кишки, а знайшли ми його аж у заочеревинному просторі… Такої масивної крововтрати я, певно, ще й не бачив.

Сьогодні Ваня товаришує з Юрієм Павловичем – просто, щиро, по-хлоп’ячому! Вітає лікаря зі святами, пише “Як справи?”)

Хірургія, каже Юрій Павлович, це не просто “розрізав-відкрив-закрив”. Це творчість. Це естетика. Це любов! Це коли ти не біжиш за рекордом, а рятуєш маленьке життя. Досвідчені хірурги ніколи не кажуть, скільки точно триватиме операція. Бо знають, що в процесі, на операційному столі може виявитися все, що завгодно, і часто доводиться міняти попередній план дій, як то кажуть, “на ходу”. Хірургія – це коли ти знаєш, що оперативне втручання ні в якому випадку не повинно зашкодити дитині. Хірургія – це коли тебе надихають успіхи колег, їхня сміливість, помножена на досвід.

І наостанок. Якщо у вас (випадково!) склалося стереотипне уявлення про хірургів як про людей дещо самовпевнених чи емоційно “сухих”, вам точно потрібно поспілкуватися з лікарями-хірургами ВОДКЛ: оптимізм, почуття гумору, щирість, вміння цікаво розповісти про свою роботу, простота у спілкуванні і людяність. Таким є і Юрій Паламарчук, людина, яка в операційній почувається спокійніше і впевненіше, ніж у відпустці.
– Мене навіть молодші колеги вчать: Юрій Павлович, запам’ятайте! Поїхали у відпустку – вимкнули телефон! А я так не можу… Щоразу, коли розряджається телефон, боюсь, що ось у цей самий момент мені намагається дотелефонуватися людина, якій потрібна допомога. З тієї ж причини завжди перетелефоновую і на дзвінки з невідомих номерів.
Ніби у підтвердження цих слів у лікаря дзвонить телефон – невідомий номер, певно, батьки майбутнього пацієнта. І так ще двічі за годину. А потім іще тричі, іще, іще… Такі вони, хірурги – в стані постійної готовності, без сну, на ногах і з великою любов’ю до справи!