Тут тепло і напрочуд тихо. М’яку тишу порушує лише писк апаратів, які контролюють життєві показники маленьких пацієнтів. За кожним вдихом-видихом слідкує одразу декілька пар очей. Стурбованих – батьківських, зосереджених – лікарів та медсестер. Останні пересуваються майже беззвучно і роблять це постійно, адже їхні руки потрібні тим, хто навіть не може поскаржитися, де і що болить. Цих пацієнтів не запитаєш, як справи, яка їхня улюблена іграшка чи що б вони хотіли на святого Миколая. Відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених – місце, де інакше відчувається час.

– Відділення створили у 2001 році, і саме перші роки стали чи не найскладнішими: ні обладнання, ні стабільного  колективу і, пригадую, один апарат штучної вентиляції легень “доісторичного походження”, – розповідає Костянтин Берцун, завідуючим відділенням анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених. – Але впорались… Ми лікуємо як передчасно народжених діток (народилися до 37 тижня вагітності), які потребують реанімації, так і діток, народжених в термін, але із вадами розвитку. Сьогодні можемо прийняти 12 пацієнтів, і це вже повноцінні та сучасні місця (кювези або реанімаційні столи), кожне з апаратом штучної вентиляції легень, слідкуючим, дозуючим та допоміжним обладнанням. Маємо також автомобіль невідкладної допомоги для оперативного прибуття до місця призначення та санавіацію.

Об 11 годині щодня до палати ненадовго можуть зайти батьки. За словами Костянтина Берцуна, це мегаважливо. Важливо, аби дитятко бодай на годину відчуло найрідніших, аби мати чи батько могли налагодити тактильний контакт, пригорнути маля, хоча б постояти біля кювезу. Як от Олександр з Могилева-Подільського – щасливий батько двійні. Щодня чоловік приїздить до Вінниці, аби бути зі своїми дітьми та дружиною. Хлопчик та дівчинка народилися на 28 тижні вагітності. Крізь віконце кювезу видно мініатюрну спинку маляти, яка піднімається в такт диханню.

Медсестра майже не відходить від кювезів – фіксує показники апаратів, контролює дозування розчинів, ледь чутно розмовляє з малюками.

Поруч біля реанімаційного столу спиною стоїть жінка. За широким лікарняним халатом не видно, але з плавних погойдуючих рухів стає зрозумілим, що на руках у неї дитя. Похитуючись у такт колисанню, жінка прикипає поглядом до оченят сина, пригортає його до грудей. Це Інна з Томашполя – третій місяць у відділенні… Каже, вдома на них з Михасем нетерпляче чекають чоловік та старша донька.

– Син народився з вагою 1300 грамів, сьогодні важить вже 3 кг! – щасливо посміхається жінка. – Знаєте, лікарі та медсестрички тут просто чудові – підтримали, допомогли зберегти грудне вигодовування, про все дбають, питають, чи я добре їла, спала, відпочивала, бо ж Михасику потрібна здорова мама…

Безшумно, впевнено і невпинно по відділенню рухаються лікарі й медсестри – миготять їхні постаті в жовтих та блакитних формах, білосніжних лікарняних халатах. Зливаються в єдине ціле з десятками пар рук в стерильних рукавичках, які натискають кнопки на обладнанні, з вустами, які шепочуть щось маленьким пацієнтам, з очима, зверненими до батьків, з підбадьорливими потисками рук, м’якими посмішками. Тут тепло і напрочуд тихо… Тут живе надія.